Угода без кохання

Розділ 1

Запах кави та фальшивих обіцянок

Запах кави, міцної та гіркої, ледь пробивався крізь густий серпанок тривоги, що оповив Дарину. Вона стояла перед дзеркалом, видивляючись у блідому відображенні дівчину, яка майже не впізнавала. Сьогодні – день, коли все зміниться. Чи на краще, чи на гірше – ще невідомо, але спокійне життя Дарини точно залишиться в минулому.

Вона поправила мереживну сукню від українського дизайнера, яку ретельно обирала кілька тижнів тому. Темно-синій колір пасував до її очей, підкреслював витонченість фігури. Але навіть найдорожча сукня не могла приховати тіні втоми під очима і ледь помітну тривогу, що застигла в куточках губ. Їй двадцять два, і замість безтурботних зустрічей з друзями та мрій про майбутнє, вона змушена продати себе. Угода, на яку вона погодилась, була її єдиним шансом врятувати сім’ю.

Дивлячись на хмарочоси Києва у панорамне вікно її квартири, Дарина пригадала, як мріяла колись підкорити це місто, як бачила себе успішним дизайнером, що представляє свої колекції на Ukrainian Fashion Week. А тепер… тепер вона просто товар, розмінна монета в руках безжального ділка.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Серце шалено забилося в грудях. Ось і все. Час настав. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках, і попрямувала до дверей. Зазирнувши у вічко, вона побачила високого чоловіка в темному костюмі. Його обличчя було приховане тінню від капелюха, але Дарина впізнала його за кремезною фігурою та впевненою поставою. Це був водій пана Ігоря Воронова.

Відчинивши двері, Дарина спробувала посміхнутися, але вийшло лише щось схоже на гримасу. «Доброго дня», – тихо промовила вона.

Водій кивнув у відповідь і мовчки пропустив її вперед. «Пані Воронова чекає на вас», – сказав він, вказуючи на чорний лімузин, що чекав біля під'їзду.

«Пані Воронова…», – промайнуло в голові Дарини. Вона ще не звикла до цієї думки. До того, що відтепер її називатимуть так. Ігоря Воронова вона бачила лише раз – на фотографії в інтернеті. Впливовий бізнесмен, власник великої будівельної корпорації, вдівець, що шукає собі дружину. Чи, скоріше, компаньйонку, яка підкреслить його статус і народить спадкоємця.

Вона сіла в машину. Шкіряні сидіння були холодними та слизькими. Лімузин плавно рушив з місця, віддаляючись від її старого життя. Київські вулиці мелькали за вікном, як кадри з фільму, що добігає кінця. Дарина намагалася зосередитися на чомусь іншому, але думки вперто поверталися до майбутнього. Яким буде її життя з Ігорем Вороновим? Чи зможе вона полюбити його? Чи зможе змиритися з тим, що стала частиною його гри?

Поки Дарина поринала у свої роздуми, лімузин зупинився біля розкішного ресторану в самому центрі міста. Водій відчинив двері, і вона вийшла на вулицю, відчуваючи на собі пильні погляди перехожих. Ресторан «Бельведер» славився своєю вишуканою кухнею та ексклюзивними гостями. Тут часто можна було зустріти відомих політиків, бізнесменів та зірок шоу-бізнесу. Дарина відчула себе не у своїй тарілці, опинившись серед цієї розкішної публіки.

Водій провів її до столика, розташованого у відокремленому куточку залу. За столом чекав чоловік. Він підвівся, побачивши Дарину. Це був Ігор Воронов. Він був навіть більш імпозантним, ніж на фотографії. Високий, широкоплечий, з пронизливим поглядом сірих очей. Його темне волосся було ретельно зачесане назад, а на обличчі ледь помітна щетина. Він одразу справив враження людини владної та безкомпромісної.

«Доброго дня, Дарино», – промовив він глибоким голосом, простягаючи їй руку. «Радий познайомитися».

«Доброго дня, Ігоре», – відповіла вона, намагаючись не видати хвилювання. Її долоня ледь помітно тремтіла, коли вона потиснула його руку. Його дотик був холодним і сильним.

Вони сіли за стіл. Офіціант підійшов, пропонуючи аперитив. Ігор замовив шампанське. Дарина відмовилась, попросивши лише воду. Вона відчувала, що алкоголь зараз їй точно не потрібен.

«Ви дуже гарна», – сказав Ігор, уважно розглядаючи Дарину. «Навіть гарніша, ніж на фотографії».

«Дякую», – промовила вона, відчуваючи, як її обличчя заливає рум'янець. Їй було ніяково від його прямого погляду.

Вони почали розмову. Ігор розповідав про свій бізнес, про свої плани, про свої досягнення. Дарина слухала уважно, намагаючись зрозуміти, що це за людина, з якою їй доведеться провести найближчі роки свого життя. Він здавався розумним, амбітним і дуже впевненим у собі. Але за цією маскою успішного бізнесмена вона відчувала щось інше. Якийсь холод, якусь відстороненість. Ніби він дивиться на світ крізь крижану призму.

Розмова тривала близько години. Ігор говорив в основному сам. Дарина відповідала на його питання, але намагалася не говорити про себе занадто багато. Вона відчувала, що він не зацікавлений у її внутрішньому світі. Його цікавить лише зовнішня оболонка.

Нарешті, Ігор відкинувся на спинку стільця і подивився на Дарину пильним поглядом. «Що ж, Дарино», – сказав він. «Я думаю, ми можемо переходити до справи».

Дарина відчула, як її серце знову шалено забилося. Вона знала, що зараз буде найважливіший момент. Момент, який визначить її подальше життя.

«Я хочу, щоб ви знали, що я ціную вашу згоду на цей шлюб», – продовжив Ігор. «Я розумію, що це великий крок для вас. І я готовий віддячити вам за це».

Він дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і поклав його на стіл. «Тут чек на суму, про яку ми домовлялися», – сказав він. «Як тільки ми підпишемо шлюбний контракт, гроші будуть ваші».

Дарина подивилася на конверт. Її губи затремтіли. Це була величезна сума. Сума, яка могла врятувати її сім'ю. Але це також була ціна її свободи, її мрій, її щастя. Вона відчула, як сльози підступають до горла.

Вона підняла погляд на Ігоря. Він дивився на неї холодним, байдужим поглядом. Вона зрозуміла, що він не відчуває до неї нічого. Він просто використовує її для досягнення своїх цілей. І вона використовує його для досягнення своїх.

«Добре», – тихо промовила Дарина. «Я згодна».

Ігор посміхнувся. Це була холодна, розважлива посмішка. «Чудово», – сказав він. «Тоді завтра ми зустрінемось у нотаріуса і підпишемо всі необхідні документи».

Він знову підняв келих шампанського. «За наш успішний союз», – промовив він.

Дарина підняла свій келих з водою. Її рука тремтіла. «За союз», – промовила вона.

Вони випили. Дарина відчула гіркий присмак у роті. Їй здавалося, що вона щойно випила отруту.

Ігор поклав руку на її руку. Його дотик був знову холодним і сильним. «Я впевнений, що ми будемо щасливі разом», – сказав він. «Я зроблю все, щоб ти була задоволена».

Дарина подивилася на нього. Вона бачила в його очах лише порожнечу. Вона знала, що він бреше. Він ніколи не зробить її щасливою. Він ніколи не полюбить її. Для нього вона просто чергова річ, черговий трофей у його колекції.

Вона хотіла встати і втекти. Вона хотіла закричати, розплакатися, благати його відпустити її. Але вона знала, що не може. Вона зв'язана угодою. Вона продала себе. І тепер їй доведеться заплатити за це високу ціну.

Раптом, до їхнього столика підійшла жінка. Вона була елегантно одягнена у вечірню сукню. Її темне волосся було зібране у високий пучок, а на обличчі красувався яскравий макіяж. Вона виглядала розкішно і неприступно.

«Ігоре», – промовила вона кокетливим голосом. «Я бачу, ти не сам. Хто ця чарівна дівчина?»

Ігор здригнувся, побачивши жінку. На його обличчі з'явився вираз роздратування. «Олено, що ти тут робиш?» – запитав він суворим голосом.

Жінка, яку звали Оленою, проігнорувала його питання і звернулася до Дарини. «Приємно познайомитися», – сказала вона, простягаючи їй руку. «Я Олена, близька подруга Ігоря».

Дарина потиснула її руку. Вона відчула дивний холод, який виходив від цієї жінки. «Я Дарина», – відповіла вона.

Олена пильно подивилася на Дарину. В її очах блиснула іскра неприязні. «Дарино?», – перепитала вона. «Я не пригадую, щоб Ігор згадував про тебе. Хіба що… Ти та сама Дарина, про яку я думаю?»

Ігор нахмурився. «Олено, не починай», – попередив він.

Олена проігнорувала його і знову звернулася до Дарини. «Ти дійсно думаєш, що зможеш замінити мене?», – запитала вона. «Ти помиляєшся, дитинко. Ігор ніколи не полюбить тебе. Він завжди буде любити лише мене».

Дарина відчула, як її серце розривається на шматки. Слова Олени були як ніж, встромлений їй у спину. Вона подивилася на Ігоря. Він відвів погляд. Дарина зрозуміла, що Олена говорить правду. Ігор досі любить свою колишню.

«Ігоре, це правда?», – запитала Дарина тремтячим голосом. «Ти досі любиш її?»

Ігор мовчав. Він не міг подивитися Дарині в очі. Це мовчання було гірше за будь-які слова.

Дарина підвелася зі стільця. Вона відчувала, що більше не може тут залишатися. Вона розвернулася і побігла з ресторану. Сльози застилали їй очі. Вона не знала, куди біжить, але знала, що повинна втекти якомога далі від Ігоря, від Олени, від цього фальшивого світу, де все купується і продається. Вона вибігла на вулицю, де її ледь не збила машина. Водій різко загальмував, голосно сигналячи. Дарина не звернула на нього уваги. Вона продовжувала бігти, не знаючи, що її чекає попереду.