Відлік: Нуль
By Анастасія Грушевська
scifi · 2026-04-23
Фізик Остап Крук виявляє аномалію в часі: кожні 72 години час відмотується на секунду назад. Ніхто не помічає — крім нього. Коли він намагається попередити колег, його звільняють. Коли зникає ціла хвилина, починають зникати люди. Остап розуміє: коли відлік дійде до нуля, зникне все. І в нього залишилось менше тижня.
Розділ 1
Відлік: Нуль
Крізь завісу спотвореного часу, Іван бачив лише попіл. Попіл, що колись був Києвом. Знайомі вулиці, ще донедавна сповнені життя, перетворилися на лабіринт руїн, де вітер завивав жалібні пісні між обгорілими уламками.
Він стиснув у руці пожовклий знімок – усміхнена Ліна, його дружина, тримає на руках їхню доньку, Софійку. Фотографія була останнім нагадуванням про світ, який він втратив. Світ, який він поклявся повернути, навіть якщо для цього доведеться зрадити саму тканину часу.
Іван поправив важкий часовий пристрій на зап'ясті – химерне поєднання титану та осцилюючих кристалів, винайдене в надрах секретної лабораторії під колишнім Майданом Незалежності. Пристрій гудів, випромінюючи слабке синє сяйво, обіцяючи стрибок у минуле, до того фатального дня, коли все пішло шкереберть.
Він знав, що подорож у часі – це гра з вогнем. Кожен стрибок, кожна зміна в минулому може мати непередбачувані наслідки, здатні зруйнувати не лише його життя, але й усе існуюче. Але страх за дружину і дочку був сильнішим за будь-які застереження.
Залишки колишньої міської ратуші служили йому орієнтиром. Саме тут, згідно з даними, зберігалася перша експериментальна часова капсула, ключ до запобігання катастрофі. Іван глибоко вдихнув, активуючи пристрій. Просторова реальність навколо нього затріщала, розколюючись на тисячі дзеркальних відбитків.
Він відчував, як його тіло розривається на атоми, а потім знову збирається докупи. Світ навколо закрутився в шаленій каруселі, де минуле, теперішнє і майбутнє змішалися в єдиному хаотичному потоці. І раптом – тиша. Іван важко дихав, стоячи на тому ж місці, але... все було інакше. Небо було чистим, без жодного натяку на попіл. Здалеку долинав шум міста, сповненого життя. Він досяг мети. Він повернувся в минуле.
Але коли Іван підняв погляд, він побачив перед собою не знайомі вулиці Києва, а дивну, незнайому архітектуру, людей в екзотичному одязі, що розмовляли невідомою мовою. Часовий пристрій на його руці затріщав, показуючи незрозумілі символи. Він стрибнув не просто в інший час, а в інший світ. І цей світ, здавалося, не збирався приймати його гостинно.