Відлуння Хроноворожнечі
By ЛПопович
scifi · 2026-04-23
Тамара, хрономеханік з 2077 року, отримує завдання врятувати групу істориків, які застрягли в 1941 році в Бабиному Яру через збій хронопорталу. Прибувши на місце, вона опиняється в самому пеклі війни та дізнається шокуючу правду: її наставник, професор Загайко, з'являється в формі офіцера СС і націлює на неї зброю. Вона здивована і шокована зрадою. Чому її наставник її зрадив?
Розділ 1
Відлуння Хроноворожнечі
Тамара прокинулася від крику чайки, хоча до моря було щонайменше кілометрів триста. Скрип старого радіо на тумбочці перемішувався з цим неможливим звуком, створюючи дисонанс, який різав, мов пилкою. Радіо знову передавало новини про нестабільність хронополя, про випадкові зникнення людей та речей, про… Тамара вимкнула його. Досить.
На дворі 2077 рік. Київська Хроноаномалія вже майже двадцять років не дає спокою вченим та військовим. Час, як річка, тут виходить з берегів, затягуючи у вир минуле, сьогодення та майбутнє. Кажуть, що інколи можна побачити солдатів УНР, які б’ються пліч-о-пліч з кібернетичними козаками, а над ними кружляють дирижаблі з червоними зірками.
Тамара працювала хрономеханіком у секретній лабораторії під назвою «Інститут Часу». Її завдання – лагодити хронопортали, машини, які дозволяють відправляти людей у минуле. Це було небезпечно, дорого, але необхідно. Бо лише так можна було хоч якось контролювати Хроноаномалію, запобігати катастрофам, витягувати з минулого цінні артефакти та знання. І, звісно, змінювати історію… але про це ніхто не говорив вголос.
Сьогодні був особливо напружений день. З Хроноаномалії прийшов сигнал лиха з 1941 року. Група істориків потрапила у пастку під час дослідження Бабиного Яру. Їхній хронопорт зламався, і вони опинилися в епіцентрі німецької окупації. Евакуювати їх було вкрай важливо, адже інформація, яку вони мали, могла змінити хід Хроноворожнечі – війни між різними фракціями, які намагалися контролювати час.
Тамара швидко зібралася і побігла до лабораторії. Там на неї вже чекав професор Загайко, сивий, змучений чоловік з палаючими очима. Він був її наставником, людиною, яка навчила її всьому, що вона знала про час. «Ірино, у нас критична ситуація, – сказав він. – Їхній хронопорт пошкоджений, і ми не можемо встановити з ними стабільний зв’язок. Тобі доведеться піти туди особисто.»
Тамара здригнулася. Особисто? У 1941 рік? У Бабин Яр? Це було божевілля. Але вона знала, що іншого виходу немає. Вона була найкращим хрономеханіком в Інституті Часу, і якщо вона не зможе їх врятувати, то ніхто не зможе.
Вона одягла хронокостюм, спеціальний захисний одяг, який дозволяв витримувати стрибки у часі. Костюм був тісним і незручним, але він міг врятувати їй життя. Професор Загайко передав їй хронорушницю, зброю, яка могла розщеплювати час, створюючи тимчасові петлі або розриви. Вона ніколи не використовувала її в бою, але зараз була не до вибору.
Вона стала на платформу хронопорталу. Навколо закрутились вихори енергії, простір почав згортатися. Тамара заплющила очі. Її нудило, голова йшла обертом. Вона відчувала, як її тіло розпадається на атоми, а потім збирається знову.
Коли вона відкрила очі, то побачила навколо себе жах. Згарища, руїни, трупи. Смород трупів і горілого м’яса душив її. Вона стояла посеред Бабиного Яру, 1941 рік. Навколо лунали крики, постріли, німецька лайка. Вона дістала хронорушницю і приготувалася до найгіршого. Їй потрібно було знайти істориків і полагодити їхній хронопорт. Але де вони?
Раптом вона почула знайомий голос. «Ірино! Допоможіть!» Це був професор Загайко. Але як він тут опинився? Він же мав бути в лабораторії, в Києві, у 2077 році! Вона обернулася і побачила його. Він стояв за нею, у формі німецького офіцера СС. В його руці був пістолет. Він наставив його на неї. «Вибач, Ірино, – сказав він. – Але це необхідно.»