Чашка для мільйонера

Розділ 1

Запах кави і діамантів

Перший погляд на нього коштував мені майже всю заробітну плату за місяць. Власне, не на нього самого, а на каву, яку я пролила на його ідеально скроєний костюм від Brioni. Історія банальна, як стара мелодрама, але з того моменту моє життя перетворилося на щось, що навіть у найсміливіших мріях я не могла собі уявити.

Я, Роксолана Ковальчук, звичайна офіціантка у кав’ярні «Філіжанка», що ледь животіє у тіні хмарочосів ділового центру Києва, і він – Адріан Волков, спадкоємець імперії «Волков Інвест», чиє ім’я красувалося на кожній другій будівлі, яку я бачила з вікна своєї тісної квартири.

«Вибачте! Мені дуже шкода!» - випалила я, намагаючись витерти пляму з його піджака серветкою, яка лише розмазувала каву ще більше. Він стояв незворушно, як антична статуя, і спостерігав за моїми хаотичними рухами з виразом ледь помітного роздратування на обличчі. Його очі – холодні, сірі, мов зимове київське небо – здавалися нездатними до співчуття.

«Це можна якось виправити?» - нарешті промовив він, і його голос був низьким і владним, як грім.

Я судорожно ковтнула слину. Костюм, без сумніву, коштував більше, ніж я заробляла за рік. «Я… я можу його віддати в хімчистку. Або… я можу заплатити за нього», - запропонувала я, відчуваючи, як моє обличчя палає від сорому.

Він пильно дивився на мене, і мені здавалося, що він бачить мене наскрізь. «Заплатити? Скільки часу тобі знадобиться, щоб зібрати необхідну суму? Рік? Два?» - він підняв брову, демонструючи скептицизм.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Я знала, що він має рацію. Я ніколи не зможу заплатити за цей костюм. «Я… я не знаю», - прошепотіла я.

«Гаразд», - сказав він, не відводячи від мене погляду. «У мене є інша пропозиція».

Моє серце забилося швидше. Що він має на увазі? Він що, збирається мене звільнити? Чи викликати поліцію?

«Я хочу, щоб ти працювала на мене», - промовив він, і ці слова прозвучали як вирок. «Не в цій кав’ярні, звісно. А в моєму домі. Особистою асистенткою».

Я розгублено моргнула. «Асистенткою? Але я… я нічого не знаю про цю роботу».

«Навчишся», - відповів він коротко. «Іншого виходу у тебе немає. Або ти працюєш на мене, або я подаю в суд за зіпсований костюм. Вибір за тобою».

Я відчувала себе, як миша, спіймана в пастку. У мене не було вибору. Я кивнула, відчуваючи, як на мене насувається неминуча катастрофа.

«Чудово», - промовив він з ледь помітною посмішкою. «Завтра о дев’ятій ранку чекатиму тебе в моєму офісі. І не спізнись». Він розвернувся і вийшов з кав’ярні, залишивши мене стояти, приголомшену, серед запаху кави і… діамантів, які, без сумніву, прикрашали його дорогий годинник.

Наступного ранку я стояла перед величезною скляною будівлею «Волков Інвест», відчуваючи, як мої коліна тремтять. Я глибоко вдихнула і увійшла всередину. Розкішний хол, мармурові підлоги, блискучі люстри – все це здавалося декораціями до фільму про життя багатіїв. Я підійшла до стійки рецепції і назвала своє ім’я.

«Роксолано Ковальчук? Так, вас чекають на двадцять сьомому поверсі», - відповіла ввічлива секретарка. Вона провела мене до ліфту, і я затамувала подих, коли двері зачинилися.

Двадцять сьомий поверх виявився ще більш вражаючим, ніж хол. Просторий офіс з панорамними вікнами, з яких відкривався чудовий вид на місто. Я підійшла до дверей з табличкою «Адріан Волков» і постукала. Почулося коротке «Увійдіть».

Я відкрила двері і зайшла в кабінет. Адріан Волков сидів за великим столом, заваленим паперами. Він підняв на мене погляд, і в його очах я побачила щось, що не змогла одразу розшифрувати. Це була не просто цікавість. Це було щось… темніше. Щось, що змусило моє серце забитися ще швидше.

«Сідайте», - сказав він, вказуючи на крісло навпроти столу. Я слухняно сіла, відчуваючи себе, як на електричному стільці.

Він дивився на мене мовчки, і я не знала, що сказати. Нарешті він порушив тишу.

«Отже, Роксолано, - промовив він повільно, - давай домовимось про правила гри. Ти працюватимеш на мене, і ти робитимеш все, що я скажу. Без питань і без заперечень. Зрозуміло?»

Я кивнула, відчуваючи, як страх пронизує кожну клітину мого тіла. «Так, пане Волков».

«Добре», - сказав він. «Тоді почнемо. Сьогодні ввечері ти підеш зі мною на благодійний бал. І ти будеш моєю супутницею».

Мій рот відкрився від здивування. «На бал? Але… у мене немає відповідного одягу!»

Він посміхнувся, і ця посмішка не обіцяла нічого доброго. «Не хвилюйся. Про це я вже подбав. Тебе чекатиме сукня. І не тільки сукня…» Його погляд став важким і проникливим. «Сьогодні ввечері ти дізнаєшся, що насправді означає працювати на Адріана Волкова».