Зрада за чашкою кави

Розділ 1

Запах кави та зради

Запах свіжозмеленої кави ще ніколи не здавався таким гірким. Я стояла біля вікна кав’ярні «Тепле Місце» – мого «Теплого Місця», колись затишного куточка моєї мрії, а тепер – епіцентру болючої реальності. Крізь запітніле скло бачила їх: Роман, мій наречений, і Софія, моя найкраща подруга. Їхні руки сплелися над столом, а його погляд, колись присвячений лише мені, тепер палав до неї.

Сім років разом. Сім років планів, обіцянок, спільного майбутнього, розбитих вщент одним зрадницьким поцілунком, свідком якого я щойно стала. Іронія долі – вони сиділи за нашим улюбленим столиком, тим самим, де Роман зробив мені пропозицію.

Мене звати Мирослава, але всі звикли кликати мене Мира. Я – власниця і душа цієї кав’ярні, що в самому серці старовинного Львова. З дитинства мріяла про власне місце, де люди зможуть знайти не лише смачну каву та тістечка, але й частинку тепла та затишку. Роками я вкладала в «Тепле Місце» всю себе, кожну копійку, кожну краплину натхнення. Роман завжди був поруч, моєю підтримкою та опорою. А Софія… Софія була моєю сестрою по духу, тим плечем, на яке завжди можна було спертися.

Зараз обидва вони перетворилися на зрадників, руйнуючи все, що я так старанно будувала. Не лише кав’ярню, а й моє життя.

Розвернувшись, я майже механічно попрямувала до кухні. Тремтячими руками налила собі горнятко еспресо, відчуваючи, як гіркота розтікається по всьому тілу. Сльози душили, але я змусила себе їх стримати. Не зараз. Не тут. Я не дам їм насолодитися моїм болем.

Мій телефон завібрував. Повідомлення від Романа: «Мирославо, нам треба поговорити».

Поговорити? Після того, що я побачила? Після того, як він зруйнував все, що між нами було?

Я набрала номер своєї мами. Її голос, завжди спокійний та розважливий, був зараз потрібний мені, як ніколи.

– Мамо, мені треба виїхати. Далеко.

– Мирославо, що сталося? – занепокоївся голос у слухавці.

– Я все розповім, але не зараз. Мені просто треба змінити все. Почати з початку.

Мама не стала розпитувати. Вона завжди відчувала мій біль.

– Звісно, доню. Я завжди поруч.

Поклавши слухавку, я відчула слабку надію. Можливо, десь там, далеко від Львова, від Романа, від Софії, я зможу знову знайти себе. Зібрати розбите серце по шматочках і почати все заново.

Я зайшла в зал кав'ярні та підійшла до баристи Назара. Він завжди був моїм вірним помічником.

— Назаре, я мушу поїхати на кілька днів. Ти тут за головного, — сказала я, намагаючись говорити якомога спокійніше.

Він здивовано підняв брови.

— Куди це ви так раптово, Мирославо? І чи все гаразд?

— Все буде добре, Назаре. Просто треба трохи розвіятися. Подзвоню тобі згодом. Тримай все під контролем.

Повернувшись до кухні, я дістала з шафи стару валізу. Вона бачила багато подорожей, але зараз я відчувала, що це – подорож у невідоме. Подорож до самої себе.

Раптом пролунав дзвінок у двері кав’ярні. Я завмерла. Хто це міг бути? Роман? Софія? Чи, може, хтось зовсім інший, хто принесе у моє життя нову несподіванку? Обережно підійшовши до дверей і глянувши у вічко, я побачила незнайомого чоловіка. Його обличчя здалося мені дивно знайомим, хоча я точно знала, що ніколи його не зустрічала. В одній руці він тримав букет білих троянд, а в іншій… мою улюблену книгу віршів Ліни Костенко. Книгу, яку я вважала загубленою кілька років тому. Як вона опинилася в нього?