Тавро на шкірі Орислави

Нічна тиша вежі, яку мить тому розірвав незнайомий голос, тепер здавалася ще більш гнітючою. Орислава завмерла, її серце шалено калатало в грудях, ніби намагаючись вирватися на волю. Жовті очі, що виблискували в темряві, не відривали від неї свого моторошного погляду. Вони були занадто великі, занадто дикі, щоб належати людині. Нелюдські.

«Хто ви? Що вам потрібно?» — прошепотіла вона, намагаючись не показувати свого страху. Голос тремтів, видаючи її вразливість. Вона міцніше стиснула в руці амулет, подарований бабусею, відчуваючи його холодний камінь як єдину опору в цьому чужому, лякаючому місці.

«Ми чекали на тебе, дитино», — пролунала відповідь, на цей раз ближче, наче хтось говорив просто їй на вухо. Холодний подих обпалив шкіру на шиї. Орислава різко обернулася, але позаду нікого не було. Тільки порожні кам'яні стіни, що, здавалося, здригалися від прихованої сили. «Це місце пам'ятає запах твоєї крові. Воно знає, хто ти є».

«Я нічого не розумію», — промовила вона, відступаючи назад, до дверей, які виявилися міцно замкненими. Паніка починала застилати розум. «Будь ласка, відчиніть двері. Я хочу піти».

«Піти? Але ж ти тільки прийшла», — голос звучав знущально. Луна відбивала його від стін, створюючи ілюзію присутності відразу з усіх боків. «Твоє Перетворення… воно було гучним. Ми чули. Наш Альфа тепер знає, що ти тут».

Альфа? Слово прокотилося по її спині холодною хвилею. Вона згадала розмови стареньких у селі, шепіт про могутніх вожаків зграй, про їхню владу та територію. Чи означає це, що той, хто її переслідує, є частиною цього світу? Частиною світу, від якого її мати намагалася сховати її все життя?

«Я не знаю ніякого Альфи», — спробувала заперечити Орислава, хоча відчувала, що це неправда. Вона знала, що в ній тече щось давнє, дике, і цей голос, ці очі… вони були пов'язані з цим.

«Брехня», — прошипів голос, і жовті очі спалахнули яскравіше. «Ти відчуваєш його. Ти шукала відповіді, і ти їх знайдеш. Але спочатку… ти мусиш пройти випробування».

Раптом кам'яна підлога під ногами Орислави почала вібрувати. З темних кутків вежі почулося шурхотіння, схоже на рух багатьох істот. Здавалося, самі стіни оживають, наповнюючись тінями, що набували невиразних форм. Здавалося, її оточують.

«Я знаю, чого ти боїшся», — сказав голос, стаючи тихішим, але більш інтенсивним. «Ти боїшся втратити контроль. Боїшся того, що ховається в тобі. Але це твоя сила, дитино. Сила, яку наш Альфа хоче бачити».

Орислава відчула, як холодна хвиля страху пробігла по її тілу. Вона задихалася, повітря здавалося густим і важким. Вона бачила, як одна з тіней, що відділилася від стіни, почала набувати чіткіших обрисів. Це був силует вовка, але більшого, ніж будь-який, якого вона коли-небудь бачила, з очима, що палали тим самим моторошним жовтим вогнем.

«Ні», — прошепотіла вона, заплющуючи очі. «Ні, я не хочу».

«Ти не маєш вибору», — прогримів голос, і в цей момент Орислава відчула, як її власне тіло починає змінюватися. Кістки затріщали, м'язи напружилися, шкіра розтягнулася. Це було не те Перетворення, яке вона пережила раніше. Це було… прискорене. Нав'язане. Сила, яка жила в ній, виривалася назовні, але не за її волею.

Коли вона знову розплющила очі, вона побачила, що вже не стоїть на двох ногах. Перед нею, в усій своїй величі, стояв величезний вовк з жовтими очима. Але це був не він, хто стояв перед нею. Це був її власний відображення. Вона сама стала тим, чого боялася. А потім, з глибин вежі, пролунав звук, що змусив її очі розширитися від жаху — це був низький, гарчачий звук, який відповідав її власному.

«Ласкаво просимо додому, дитино», — прошепотів голос, наповнюючи її останнім відгомоном жаху. Вона була замкнена, перетворена, і тепер вона знала, що її справжня боротьба тільки починається.

Раптом, з найглибшої темряви вежі, висунулася рука. Вона була бліда, майже прозора, але пальці її були довгими й витонченими, закінчуючись гострими, чорними нігтями. Рука повільно простягнулася до неї, ніби запрошуючи. А за нею, з темряви, почав виринати ще один силует, вищий і ширший за попереднього, оточений аурою небезпечної сили. Орислава відчула, як її тіло, вже в формі вовчиці, обертається до нового прибульця, не в змозі відвести погляду від його обличчя, що повільно виступало зі світла...