Перша заварка смерті

Залізна хватка страху стиснула серце Дарини, коли вона почула кроки за спиною. Холодний протяг, що просочився крізь відчинені двері, приніс із собою запах вологої землі та старої деревини. Вона різко обернулася, стискаючи в руці важкий медальйон. На порозі стояв чоловік, чиї очі, здавалося, пронизували темряву, а обличчя було приховане тінню. Він мовчав, але його присутність випромінювала ауру, від якої хололо в жилах.

«Хто ви?» — прошепотіла Дарина, голос тремтів, але в ньому звучала сталева нотка рішучості. Вона не була жертвою. Вона — розслідувач.

Незнайомець повільно підняв руку, і в тьмяному світлі, що падало з вікна, Дарина розгледіла в його руці тонкий, сріблястий предмет. Це був ніж, його лезо виблискувало, обіцяючи небезпеку. Чоловік зробив крок уперед, і Дарина відступила, за спиною відчуваючи холод стіни. Медальйон у її руці став гарячим, ніби попереджаючи.

«Ти знайшла те, що належить мені», — прохрипів голос, низький і грубий, як шелест сухого листя. «І ти не маєш права тримати це».

Дарина зібрала всю свою сміливість. «Це належало пану Миколі. І він не живе, щоб дати вам відповідь». Вона відступила ще на крок, шукаючи очима, чи немає чогось, чим можна було б захиститися. Старий стілець? Ваза? Її погляд зупинився на важкій книзі, що лежала на столі — зібранні місцевих легенд, які пан Микола так любив.

«Пан Микола знав, куди йти. Він знав, що шукати», — промовив незнайомець, його очі звузилися. «Але він не вмів тримати язика за зубами. А ти… ти надто цікава».

Він знову зробив ривок, але цього разу Дарина була готова. З криком вона кинула в нього книгу. Важкий том влучив йому в груди, збивши з ніг. Швидко, не гаючи ані секунди, Дарина кинулася до дверей. Вона вибігла на вулицю, її серце шалено калатало, повітря здавалося густим і важким. Вона бігла, не озираючись, крізь темні вулиці Вишневого, відчуваючи, що тінь її переслідувача невблаганно наближається.

Вона мусила дістатися до поліцейського відділку. Вона мусила розповісти інспектору Грицьку. Але чи повірить він їй? Чи встигне вона добігти? Шепіт «Вовчого Яру» здавався ближчим, ніж будь-коли, наповнюючи ніч темними обіцянками.

Раптом, перед нею, з гущавини дерев, що обступали дорогу, пролунав глухий звук. Щось, або хтось, пересувалося там, у непроглядній темряві. Дарина завмерла, змушена зробити вибір: продовжити бігти, не знаючи, що чекає попереду, чи сховатися, хоча б на мить, у невідомості лісу.

І в цей момент, коли її серце билося як пташка в клітці, вона почула знайомий голос, що лунав з глибини дерев. Це був інспектор Грицько. Але він не кликав на допомогу. Він промовляв ім'я.

«Дарино…»

Вона кинулася на звук, її надія спалахнула з новою силою. Вона заглибилася в ліс, але замість полегшення, її зустріла нова, ще моторошніша картина. Серед дерев, освітлений слабким світлом місяця, стояв інспектор Грицько. Але він був не сам. Біля його ніг лежало тіло. І в його руці… в його руці був той самий сріблястий ніж.