Пелюстки під забороною

Гуркіт пострілу розірвав повітря, змусивши Ілону заціпеніти. Але куля не знайшла цілі. Вона свистіла над її головою, впиваючись у старий цегляний мур кав'ярні, звідки щойно визирнула перелякана Пані Олена. Остап миттєво штовхнув Ілону за себе, прикриваючи її тіло. Його рука міцно стиснула її плече, надаючи силу, якої вона не очікувала.

«Тікай!» — вигукнув він, його голос був напруженим, як струна. Але куди тікати? Темний провулок, що раніше здавався затишним, тепер перетворився на пастку. З глибини тіней виступила постать. Чоловік у бездоганному чорному костюмі, той самий, що з'явився в перший вечір, стояв незворушно, тримаючи в руці пістолет, з якого ще виходив димок. Його обличчя було маскою байдужості, але очі палали холодною люттю.

«Остапе, ти знав, що рано чи пізно доведеться відповісти», — промовив він спокійно, його голос звучав як дзвін у порожнечі. «Але чомусь ти вирішив заховати свій скарб тут, серед бруду й кави».

Ілона відчула, як її серце завмирає. Скарб? Вона? Погляд Остапа на мить зустрівся з її. В його очах було стільки болю, стільки прихованого розпачу, що Ілона ледь стримала сльози. Він не міг її залишити. Він не міг дозволити цій людині її образити.

«Вона не скарб, Максиме. Вона — причина, чому я ще живий», — відповів Остап, його голос звучав глухіше, ніж будь-коли. Він обережно відсунув Ілону далі, намагаючись тримати дистанцію між нею та нападником. «Забирай мене. Залиш її в спокої».

«Це неможливо, юначе. Твоя присутність тут ставить під загрозу всіх, хто тобі небайдужий. А ти, як виявилося, не такий самотній, як ми думали». Чоловік у чорному повільно обвів поглядом вузький провулок, ніби переконуючись, що пастка замкнулася. «Ілоно, — він промовив її ім'я з витонченою, моторошною насолодою, — чи знала ти, що Остап боржник, який продає душі? А тепер він намагається продати й твою, щоб врятуватися».

Брехня. Ілона відчула це всією душею. В очах Остапа не було брехні, лише відчай і захист. Але слова чоловіка в чорному були як отрута, що повільно роз'їдали її довіру.

«Не слухай його, Ілоно», — прошепотів Остап. «Це все частина їхньої гри».

«Гри?» — з усмішкою перепитав Максим. «Ти називаєш це грою, коли на кону життя? Або, можливо, ти боїшся, що вона дізнається, хто ти насправді? Яка твоя справжня робота? Які руки тебе годують?»

Він зробив крок уперед, пістолет все ще спрямований на Остапа. «Час платити за свої помилки, Остапе. Заради власного спасіння, ти мав зникнути назавжди. Але ти повернувся. І тепер ти приведеш мене до тих, хто тобі допомагав».

Ілона відчувала, як наростає паніка. Вона не могла стояти осторонь. Вона мала щось зробити. Вона кинула погляд на двері кав'ярні. Пані Олена, мабуть, вже викликала поліцію. Але чи встигнуть вони?

Раптом Ілона зробила крок. Не до Остапа, не до безпеки, а до чоловіка в чорному. Вона зупинилася за метр від нього, піднявши руки, ніби здаючись. «Залиште його», — промовила вона, її голос тремтів, але в ньому звучала нова рішучість. «Заберіть мене. Я піду з вами. Тільки не чіпайте його».

Остап дивився на неї з жахом. «Ілоно, ні!» — крикнув він.

Чоловік у чорному повільно опустив пістолет. На його обличчі з'явився вираз несподіваної цікавості. Він уважно оглянув Ілону з голови до ніг. «Цікаво. Дуже цікаво. Ти справді готова піти з нами заради нього?» Його погляд ковзнув до Остапа, а потім повернувся до Ілони. «Гаразд, дівчинко. Якщо це твій вибір…»

Він кивнув своєму невидимому помічнику. З тіней, звідки з'явився Максим, виступила ще одна постать, одягнена так само бездоганно, але без обличчя, прихованого під тінню капелюха. Ця людина мовчки простягнула руку Ілоні. В її руці був не пістолет, а невеликий, елегантно виготовлений браслет із темного металу. Він пульсував слабким, але помітним світлом, ніби містив у собі якесь приховане джерело енергії. Ілона вагалася, дивлячись на браслет, потім на Остапа, потім знову на незнайомця. Вона відчула холод, що пробіг по її спині. Вона не знала, що це, але відчувала, що це не просто прикраса. Це було щось, що пов'яже її з цими людьми. З його світом. З його гріхами.

«Одягай», — пролунав голос чоловіка в чорному. «І ти підеш з нами. Добровільно. Як доказ того, що Остап більше не має до тебе жодного стосунку».

Ілона, не в змозі відвести погляд від дивного браслета, підкоряючись невидимій силі, повільно простягнула руку. Її пальці торкнулися холодного металу. У ту мить, коли вона вдягла браслет, він стиснувся навколо її зап'ястя, як жива змія. Світло всередині нього спалахнуло яскравіше, а потім згасло, залишивши лише відчуття дивної, непоясненої присутності.

Остап відчайдушно кинувся до неї, але двоє чоловіків у чорному миттєво оточили його, відштовхуючи назад. Його обличчя спотворилося від люті й безсилля. Він не міг дістатися до неї. Ілона відчула, як її тягнуть назад, до темряви, звідки прийшли ці люди. Вона кинула останній погляд на Остапа, його очі, повні розпачу, здавалося, благали її не робити цього. Але вона вже зробила свій вибір. І ось, в оточенні чужих, холоднокровних тіней, з дивним браслетом на руці, Ілона зникла в темряві провулку, залишаючи Остапа самого.

Ілона відчула, як її тягнуть у холодну, начищену до блиску машину. Вона озирнулася. Львів, його знайомі вулиці, нічне небо — все це залишалося позаду. Вона була в руках чоловіків, які знали Остапа, які полювали на нього. І тепер вони забрали її. Вона не знала, куди їдуть, не знала, що на неї чекає. Але одне вона знала точно: її життя, яке ще вчора здавалося таким простим і зрозумілим, розбилося на тисячі уламків, і збирати його доведеться вже зовсім в іншому, небезпечному світі. Вона вдягнула браслет, але відчувала, що це не вона його одягла, а він її. Навіки. Під час посадки, мигцем, вона побачила, як з тіні, що ховалася за рогом, спостерігає за ними ще одна постать. Цього разу це була жінка, чиє обличчя здалося Ілоні знайомим. Але перш ніж вона встигла роздивитися, машина рвонула з місця, залишаючи за собою мерехтіння вуличних ліхтарів і нездійсненні спогади.