Покликання вовчої душі

Напруга в повітрі була майже відчутною, густіша за ранковий туман, що клубочився між деревами. Звук крику, що пролунав десь неподалік, змусив Зоряну миттєво притиснутися до темної, шершавої кори найближчого дуба. Її серце калатало, як спійманий птах, відбиваючи шалений ритм об ребра. Чорний вовк, що досі стояв поруч, нашорошив вуха, його тіло напружилося, готовність до нападу випромінювалася з кожної шерстинки.

Таємничий чоловік, чиї золоті очі досі пильно дивилися на Зоряну, незворушно промовив: "Заспокойся, моя люба. Це лише моя зграя. Вони прийшли, щоб тебе захистити". Його голос, низький і оксамитовий, мав дивовижну властивість заспокоювати, але не зараз. Зараз він звучав як ще одна нитка в павутині небезпеки, що оточувала її.

"Твоя зграя?" — прошепотіла Зоряна, її голос тремтів. "Але хто ти такий? Чому ти стверджуєш, що ти мій Альфа? Я не відчуваю цього". Слова зривалися з її вуст, сповнені відчаю та сумнівів. Вона подивилася на чорного вовка, шукаючи відповіді в його мудрих, вічних очах. Він мовчки дивився на чоловіка, його погляд був сповнений невисловленої напруги, що свідчила про давнє протистояння.

"Ти відчуєш, коли настане час", — відповів чоловік, зробивши крок до неї. Його рука простягнулася, наче хотіла торкнутися її щоки, але Зоряна відсахнулася. Цей жест, сповнений почуттям власності, лякав її більше, ніж наближення чужинців.

Раптом крізь гущавину прослизнули постаті. Це були не вовки. Люди. Їхні обличчя були приховані капюшонами, але в їхніх рухах відчувалася холодна рішучість. Один з них підняв щось, що блиснуло в тьмяному світлі — довгий, витончений ніж. Зоряна затамувала подих. Це були ті, кого її мати попереджала, ті, хто полював на її рід.

"Сховайся, Зоряно!" — прогарчав чорний вовк, його голос перетворився на грізний рик. Він кинувся вперед, перегороджуючи шлях нападникам. Чоловік з золотими очима також перетворився на чорного вовка, але його постать була більшою, потужнішою, а в очах палав небезпечний вогонь. Обидва вовки, незважаючи на ворожість, яку відчувала Зоряна до чоловіка, здавалося, об'єдналися проти спільного ворога.

Зоряна не могла стояти осторонь. Вона відчувала, як її власна сила пробуджується, давня магія роду Верховинців, яка спала всередині неї. Вона не була просто жертвою. Вона була спадкоємицею. Зібравши всю свою відвагу, вона зробила крок вперед, її очі зустрілися з очима найближчого нападника. Вона не знала, що робити, але знала, що мусить діяти. Вона підняла руку, немов для захисту, але її долоня почала світитися м’яким, блакитним світлом. Це світло, що розливалося навколо, здавалося, відштовхувало темряву, що йшла від ворогів. Але чи було це достатньо? Раптом, з тіні дерев, з'явилася ще одна постать, цього разу жіноча, з обличчям, яке Зоряна впізнала миттєво, хоч і не бачила його вже багато років. Це була її бабуся, Аглая, про яку розповідали лише в легендах.