Шепіт Забороненого Саду

Скрик відлунив у вузькому провулку, змусивши серце Меланії завмерти. Іван, що стояв перед нею, миттєво змінився. Його обличчя, ще мить тому сповнене ніжності, тепер викарбувало сталь. Він різко обернувся, відштовхуючи Меланію за спину, ніби захищаючи. Незнайомець, чий силует вималювався у присмерку, підійшов ближче. Це був чоловік середнього віку, одягнений у темний, недорогий одяг, але його очі світилися злобою, що не пасувала до простої зовнішності. Він зупинився за кілька кроків, вивчаючи їх обох.

«Іване», — прогарчав він, і його голос був наче скрегіт заліза. — «Ти ж знав, що я тебе знайду. Завжди знаходжу те, що належить мені».

Меланія не могла поворухнутися. Хто це? Що означають ці слова? Іван став між нею і прибульцем, його тіло напружилося, як тятива.

«Цього не буде, Степане», — спокійно, але твердо відповів Іван. Його голос не тремтів, в ньому бриніла невідома сила. — «Вона вільна. І я вільний».

«Вільний?» — Степан гірко розсміявся, і його сміх був схожий на кашель хворого. — «Ти думаєш, що якась дівчина, яка тобі не належить, може розірвати зв'язки, які поклав сам Господь? Ти її душа, Іване, і ніхто, навіть ти сам, не має права віддати її комусь іншому. Особливо цій…» Він кинув презирливий погляд на Меланію.

«Ти помиляєшся», — Іван зробив крок уперед, і Меланія відчула, як у його руці щось блиснуло. Це був ніж. — «Ми з Меланією самі вирішуватимемо свою долю. Твої права закінчилися давно».

«Мої права — це кров, яку ти пролив за мене, і слова, які ти дав», — Степан теж витягнув з-під одягу довгий, вигнутий кинджал. — «Ти мій, Іване, як і все, що ти мав. А ця… вона лише перешкода».

Вони стояли, як два хижаки, готові до нападу. Присмерк густішав, ховаючи деталі, але напруга ставала майже відчутною. Меланія задихалася від страху. Вона знала, що Іван не міг її залишити, але тепер вона бачила, якою небезпечною стала їхня любов. Вона бачила, як Іван, син панотця, майбутній священник, тримає в руці ніж, готовий захищати її від людини, яка, здавалося, знала його минуле.

«Іване, не треба!» — вигукнула Меланія, намагаючись переступити через його плече, але він міцно тримав її за руку.

«Займися справою, Меланіє», — сказав він, не відриваючи погляду від Степана. — «Займися тим, що вмієш найкраще. Не відволікайся».

Він мав на увазі її музику? Її гру на органі? У цей момент? Меланія не розуміла. Але коли Степан раптом рвонув уперед, Іван відштовхнув її з такою силою, що вона впала. Вона чула крики, дзвін металу, важке дихання, але не бачила. Вона закрила очі, згадуючи уроки гри на старому роялі у вітальні батьків, звуки, що колись були для неї цілим світом. Раптом все стихло.

Тиша.

Вона повільно підняла повіки. Степана не було. Іван стояв над нею, важко дихаючи, його одяг був розірваний, але, здавалося, він не постраждав. У руці він тримав… скрипку. Стару, потемнілу від часу скрипку, з відірваною струною, що звисала, як зламана нитка. Він ніколи не грав на скрипці. Меланія знала, що його музика — це орган.

«Хто він, Іване?» — прошепотіла вона, її голос тремтів.

Іван подивився на скрипку, потім на неї. Його обличчя було втомленим, але в очах з'явився дивний блиск.

«Це… давній борг», — сказав він, його голос був надто тихим. — «Борг, який я не міг більше відтягувати. Він з мого минулого, Меланіє. Минулого, про яке я тобі не розповідав».

Він повільно опустився поруч з нею. Його рука лягла на її щоку, але його дотик був холодним, ніби він все ще був там, у тому дивному протистоянні.

«Але тепер… тепер я належу тільки тобі», — сказав він, але в його словах відчувався присмак гіркоти. — «І я ніколи не дозволю йому або комусь іншому забрати тебе в мене».

Раптом, з глибини провулку, почувся звук. Це був не крик, не дзвін. Це був тихий, сумний звук. Звук, наче хтось навмисно зламав струну. А потім — звук, наче розбитої скрипки.