Печатка зграї

Густий ліс навколо здавався ще темнішим, ніж зазвичай, коли Божена, все ще відчуваючи дивний приплив сил після трансформації, стояла перед своєю зграєю. Повітря бриніло від напруги, наче перед бурею. Мирослав, Альфа, стояв попереду, його очі метали блискавки. Його погляд, прикутий до Сіроманця, був сповнений люті та недовіри.

«Ти насмілився з'явитися тут, одинаку?» — прогарчав Мирослав, його голос був низьким і загрозливим. «І ще смієш захищати *цю*? Вона належить зграї. Вона належить *мені*».

Сіроманець не відступив. Його шерсть стояла дибки, а тіло було напружене, як тятива. Він тихо, але глибоко рикнув, показуючи Мирославу, що не збирається відступати. Божена відчувала, як її власне серце б'ється в унісон із серцем Сіроманця, цей зв'язок ставав все сильнішим, майже нестерпним. Вона бачила страх в очах деяких членів зграї, але також і рішучість у погляді Мирослава, який не збирався терпіти такого зухвальства.

«Він не одинак, Мирославе», — промовила Божена, її голос, хоч і тремтів, звучав напрочуд твердо. Вона ступила вперед, ставши поруч із Сіроманцем. «І він мене захищає. Він… він мій».

Ці слова, сказані вголос, немовби розірвали повітря. Погляд Мирослава переключився на Божену, і в ньому з'явилося щось нове – шок, змішаний із презирством. Він ніколи не бачив, щоб хтось з його зграї так відкрито кидав йому виклик, особливо нова вовчиця, яка щойно пройшла свою першу трансформацію.

«Твій?» — процідив він, його голос став ще небезпечнішим. «Ти ще нічого не знаєш, дівчисько. Одинаки – це слабкість, це зараза. А ти, схоже, вирішила зв'язати себе з такою».

Він зробив крок уперед, наче збираючись силою відтіснити Божену від Сіроманця. Члени зграї завмерли, очікуючи розвитку подій. Але перш ніж Мирослав встиг щось зробити, з глибини лісу долинув інший звук – тривожний, пронизливий виск, який змусив усіх підняти голови. Це був звук, який Божена чула лише у своїх найстрашніших кошмарах – звук, що означав небезпеку, яку не могла контролювати навіть її зграя.

Мирослав розлючено зиркнув у бік лісу, а потім на Божену. «Ти принесла це сюди», — прошипів він, його обличчя спотворилося від гніву. «Ця істота… вона з нами не буде».

Сіроманець знову заричав, цього разу глибше, попереджувально, але його увага також була прикута до невідомої загрози, що насувалася. Божена відчула, як холодок пробіг по її спині. Вона не знала, що це за звук, але відчувала, що він віщує щось надзвичайно погане, щось, що може змінити все.

Раптом, з-за дерев вискочила постать. Це був не вовк. Це був чоловік, одягнений у темний одяг, його обличчя було приховане тінню капюшона. Він тримав у руці щось блискуче. Його очі, коли вони зустрілися з очима Божени, були порожніми, як у хижака, що вистежує здобич. Він простягнув руку, і Божена побачила, що в ній – маленький, знайомий предмет. Її кулон, той самий, який вона загубила під час першої трансформації. А потім він тихо промовив, його голос був хрипким і незнайомим:

«Ти його втратила, маленька вовчице».