Оксамит і порох

Виск гальм обірвав напружену тишу, що панувала в машині. Алессандро миттєво відреагував, різко смикнувши кермо. Автомобіль занесло, але він втримав контроль, зупинившись за кілька метрів від темної постаті, що виринула з-за рогу.

«Хто це?» — прошепотіла Тетяна, її серце шалено калатало в грудях. Вона вдивлялася в обличчя незнайомця, але темрява ховала його риси, залишаючи лише контури високої, кремезної фігури.

«Не знаю, але він не один», — відповів Алессандро, його голос був спокійним, але напруженим. Він кивнув на блискучий відблиск у руці незнайомця — ніж. «Тримайся».

Зовнішні двері відчинилися, і з темряви з'явилася ще одна фігура. Потім ще одна. Машина опинилася в оточенні. Тетяна відчула, як холодок пробіг по її спині. Це було не випадкове нападение. Це було полювання.

«Вони знають, що я тебе вивіз», — промовив Алессандро, його очі швидко сканували оточення. «Це пастка. Твій батько, він…»

«Не звинувачуй батька», — різко перебила Тетяна, хоча в її голосі бриніла нотка сумніву. Вона відчувала, як ноги підкошуються від страху, але вперто трималася. Її погляд зупинився на одному з нападників, який стояв найближче. Його обличчя було частково освітлене ліхтарем на стовпі, і Тетяна здригнулася.

Це був чоловік, якого вона бачила на зустрічі свого батька — один з його довірених людей, якого вона ніколи раніше не бачила у Львові. Чому він тут? Чи він зрадник?

«Вони знають, куди я тебе везу», — повторив Алессандро, його голос став ще тихішим, майже шепотом. «Ми мусимо змінити план. Але спочатку…»

Він різко повернув голову до Тетяни. У його очах, що віддзеркалювали світло ліхтаря, було щось нове, щось, чого вона раніше не помічала — суміш рішучості та… турботи? Але це було лише на мить. Потім він відвів погляд, зосередившись на нападниках.

«Сиди тут. Я повернуся», — наказав він, відкриваючи двері.

«Ні!» — вигукнула Тетяна, хапаючи його за руку. Її дотик був несподівано сильним. «Ми йдемо разом. Або залишаємося разом».

Алессандро на мить застиг, його погляд зустрівся з її. В його очах промайнула бурхлива хвиля емоцій, які він намагався приховати. Він міцно стиснув її руку, і в цей момент, серед навколишньої небезпеки, вони обидва зрозуміли, що їхні долі переплелися набагато сильніше, ніж вони могли уявити. Потім він висмикнув руку, кинув швидкий погляд на чоловіка, якого вона впізнала, і промовив:

«Якщо він тут, значить, хтось злив нас. Це не просто напад».

Алессандро вискочив з машини, а Тетяна, незважаючи на страх, рушила за ним. З темряви пролунав постріл, а потім ще один. Вони кинулися до найближчої алеї, тінь ховала їх від очей нападників. Коли вони досягли глибини алеї, Алессандро притиснув Тетяну до холодної цегляної стіни.

«Обличчям до стіни. І не дивись на мене», — прошепотів він, його дихання обпалювало її шию. Тетяна відчувала, як його тіло напружене, готове до бою. Вона заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Хто цей чоловік, що так безстрашно захищає її? І хто той, хто видав їх?

Раптом вона відчула, як його рука торкається її обличчя. Він обережно провів пальцями по її щоці, а потім… поцілував її. Це був не пристрасний, а швидкий, майже відчайдушний поцілунок, сповнений невисловлених слів і прихованих емоцій. Коли він відсторонився, Тетяна ледве могла дихати. Вона відкрила очі, щоб побачити, як Алессандро дістає пістолет, його обличчя закам'яніло. Він дивився не на неї, а кудись за її спину, в глиб алеї, де в темряві блищали два сталевих ока.