Шовковий вітер іншого світу

Холодний вітер, що приніс із собою запах переляку та попелу, промчав майстернею, роздуваючи полум'я горна. Ярослав стояв, наче вкопаний, серце калатало в грудях, як молот по незагартованій сталі. Луската рука, що висунулася з тіні, тремтіла, але це не була рука, що шукала допомоги. Це була рука хижака, що вимацувала здобич.

«Де вона? Скажи мені, де Морана?» — прошипіла істота, її голос був схожий на скрегіт каміння. Ярослав відступив, його погляд ковзнув по розбитому дзеркалу, по його уламках, що мерехтіли слабким, примарним світлом. Символ його роду, викарбуваний на одному з більших шматків, здавався тепер не оберегом, а прокляттям. Він не міг захистити Морану, не міг захистити своє містечко.

«Я… я не знаю», — видихнув Ярослав, голос його ледь тремтів. Він знав, що бреше. Він відчував, як десь там, за межею реальності, Морана бореться, її світло згасає. Цей зв'язок, що виник між ними в мить розбиття дзеркала, був невидимою ниткою, що тягнулася крізь вирву в реальності. Але істота перед ним, здавалося, відчувала його страх, його нерішучість.

«Ти брешеш!» — прогарчала тінь, роблячи крок уперед. Від неї віяло таким холодом, що полум'я в горні на мить здригнулося. Ярослав раптом згадав слова Морани про Хранителів, про їхню силу, про магію світла. Чи справді він мав цю силу? Чи міг він протистояти цьому створінню?

Він стиснув кулаки. Втекти? Він не міг. Морана потребувала допомоги. Його рід потребував захисту. Його страх почав поступатися місцем гніву, а потім – рішучості. Він підняв голову, його погляд зустрівся з порожніми очима істоти. «Я не скажу тобі нічого», — твердо промовив він, намагаючись надати своєму голосу якомога більше впевненості.

Істота видала звук, схожий на сміх, що западав у душу. «Дурень! Ти думаєш, що можеш протистояти мені? Я знайду її. І коли знайду…» — тінь наблизилася, і Ярослав відчув, як його ноги ніби приросли до підлоги. Він бачив, як лускаті пальці тягнуться до нього, як пазурі випускаються.

У цей момент, коли він очікував болю, щось у ньому спалахнуло. Не вогонь горна, а щось інше, щось чисте й яскраве. Символ на уламку дзеркала засяяв, і хвиля теплого світла вдарила від Ярослава, відкидаючи тінь назад. Істота зашипіла, прикриваючи очі, а потім зникла в клубах диму, залишивши по собі лише запах озону та тишу, що здавалася ще гнітючішою, ніж попередній шум.

Ярослав стояв, важко дихаючи. Його руки все ще тремтіли, але тепер це був тремтіння від виснаження, а не від страху. Він дивився на символ, що все ще слабко випромінював світло. Це справді працювало. Він мав силу. Але це було лише тимчасово. Істота повернеться. А Морана… він мав її знайти. Він підійшов до розбитого дзеркала, обережно взяв уламок із символом. Він відчував його тепло, його енергію. Це був ключ. Але до чого?

Раптом, його увагу привернув ледь чутний звук, що долинав з-під купи уламків. Тихий, ритмічний стукіт. Він обережно відсунув декілька шматків скла, і його погляд зупинився на маленькій, шкіряній торбинці, яка, очевидно, випала з кишені Морани, коли вона потрапила сюди. Торбинка була щільно зав'язана. З цікавістю, що пересилила обережність, Ярослав розв'язав шнурок. Усередині, на м'якій тканині, лежав маленький, витончений медальйон, виготовлений з металу, схожого на срібло, але з дивним, райдужним відблиском. А поруч із ним — записка, написана тим самим знайомим почерком, що й на уламках дзеркала.

«Ярославе, — читав він, — якщо ти це знайшов, значить, я вже в біді. Але не хвилюйся. Символ, який ти бачив… він не просто родинна реліквія. Це ключ. Він реагує на твою кров, на твою силу. А ця торбинка… це лише початок. Шукай далі. Шукай серце. І пам'ятай, що надія — це те світло, яке темрява боїться найбільше. А тепер…»

Записка обривалася. Серце? Серце чого? Ярослав підняв медальйон. Він був холодним на дотик, але коли він стиснув його в руці, медальйон раптом став теплим, і з його поверхні почали проступати дивні, рухомі візерунки, схожі на зірки, що оберталися. Медальйон почав вібрувати, а потім, з ледь чутним дзижчанням, спрямував промінь світла в один із кутів майстерні, туди, де знаходилася стара, масивна шафа, яку він ніколи не відчиняв, бо вона завжди була замкнена. Крізь дерево шафи, здавалося, проступало слабке, мерехтливе сяйво, зовсім інше, ніж те, що випромінював медальйон. А потім, крізь тишу майстерні, пролунав ледь чутний, але виразний жіночий голос, що кликав: «Ярославе… допоможи…»