Тіні Вишневого Саду: Боржник і Янгол

Повітря в коридорі поліцейського відділку було густим від пороху і страху. Крики, брязкіт металу та відчайдушні постріли, що лунали мить тому, тепер змінилися тривожною тишею, яка здавалася ще гучнішою. Ілона важко дихала, відчуваючи, як її серце шалено калатає в грудях. Поцілунок Дем'яна, що стався в цей хаос, все ще палав на її губах, змішуючись із металевим присмаком крові, що розлилася навколо. Вона відсторонилася, очікуючи, що він знову скаже щось, що заплутає її ще більше, але він просто стояв, спостерігаючи за нею з непроникним виразом обличчя.

«Ти в порядку?» – його голос був низьким, майже лагідним, але не міг розвіяти напругу, що зависла між ними. Навколо них лежали тіла нападників, одягнені в чорне, обличчя яких ховалися під масками. Поліцейські, що залишилися живими, були приголомшені, їхні очі бігали від тіл до Дем'яна, який стояв над Ілоною, мов тінь.

«В порядку?» – повторила вона, її голос тремтів. «Вони напали на відділок, намагалися мене викрасти, а ти… ти цілуєш мене?» Вона відчувала, як гнів повільно піднімається в ній, змішуючись із розгубленістю. «Ти казав, що захистиш мене. Ти знав, що це станеться?»

Дем'ян повільно кивнув, його очі, здавалося, бачили крізь неї. «Так. Я знав, що буде спроба. Це частина гри, Ілоно. Гра, яку я повинен виграти, щоб ти була в безпеці».

«Гра? Ти називаєш це грою?» Вона відступила, спотикаючись об одне з тіл. «Моє життя – це гра для тебе? Ти дозволив їм арештувати мене, ти дозволив цим людям напасти сюди… Чому? Чого ти насправді хочеш?»

«Я хочу, щоб ти вижила», – тихо відповів він, і в його голосі промайнула така щирість, що Ілона на мить замовкла. «Твій батько в глибоких боргах, Ілоно. Ті, кому він винен, не прощають. Вони хотіли отримати тебе як гарантію. Я перехопив ініціативу».

«Перехопив ініціативу? Зробивши мене в'язнем?» Вона озирнулася на поліцейських, які вже почали приходити до тями, але здавалися надто наляканими, щоб діяти. «Це не захист, це маніпуляція!»

«Іноді маніпуляція – це єдиний спосіб уникнути гіршого. Ці люди, що напали, – не ті, хто переслідує твого батька. Вони – наймані вбивці, найняті кимось іншим. Хтось хоче, щоб ти зникла, але не так, як планували твої батькові кредитори. Вони хотіли забрати тебе, щоб використати проти нього, або, можливо, просто знищити».

Ілона відчула, як холодок пробіг по її спині. Хтось хотів її смерті? Не для того, щоб отримати викуп, а просто так?

«А ти?» – запитала вона, дивлячись йому в очі. «Ти працюєш на когось? Чи ти граєш сам за себе?»

Дем'ян зробив крок до неї, його обличчя було напруженим. «Моя лояльність – лише тобі, Ілоно. Я пообіцяв твоєму батькові захистити тебе, і я виконаю цю обіцянку, чого б це мені не коштувало. Цей арешт… він мав на меті зробити тебе невловимою для справжніх ворогів. Вони шукали тебе в іншому місці. Поки ти тут, ти в моїй зоні контролю».

Раптом у коридорі пролунав гучний звук – відчинилися двері. На порозі стояла жінка в елегантному чорному костюмі, з холодним, оцінюючим поглядом. Її волосся було зібране в ідеальну зачіску, а руки спокійно лежали вздовж тіла. За її спиною стояли двоє чоловіків у темних костюмах, їхні обличчя були непроникними.

«Синьйорина Волкова», – промовила жінка, її голос був мелодійним, але позбавленим емоцій. «Мене звати Софія. Я тут, щоб забрати вас. Ваш батько виявив певну… непокору нашим пропозиціям. Ми вирішили, що ви будете чудовим стимулом для його співпраці».

Ілона відчула, як усередині все стислося. Це були люди, про яких говорив Дем'ян? Вони не виглядали як наймані вбивці. Вони виглядали… офіційно. Але їхні очі несли ту ж холодну загрозу.

«Ви не можете її забрати», – промовив Дем'ян, стаючи між Ілоною та Софією. Його поза була захисною, але в очах читався виклик.

Софія лише посміхнулася, розганяючи посмішку, яка не досягала її очей. «О, синьйоре. Ви, схоже, переоцінюєте свою роль. Синьйор Волков дав нам чіткі вказівки. Ми тут, щоб повернути його доньку додому. Ви ж, здається, є причиною, чому він опинився в такій скрутній ситуації».

Ілона дивилася то на Софію, то на Дем'яна, відчуваючи, як плутанина і страх наростають. Хто брехав? Чиї слова були правдою? Батько, Дем'ян, чи ця нова, загадкова жінка?

«Мій батько ніколи б не…» – почала Ілона, але Софія перебила її, зробивши ще один крок уперед. Чоловіки за її спиною також зробили крок, їхні руки наблизилися до внутрішньої сторони піджаків.

«Синьйор Волков дуже любить свою доньку», – спокійно сказала Софія. «Настільки, що готовий піти на багато що, щоб забезпечити її безпеку. Іноді це означає… прийняття складних рішень. Рішень, які можуть здатися вам зрадою. Але, повірте, синьйорина, іноді це єдиний шлях».

Ілона відчула, як її тіло напружилося. Слова Софії звучали занадто правдоподібно, занадто переконливо. Вона поглянула на Дем'яна, шукаючи в його очах відповіді, але побачила лише темну рішучість. Чи справді її батько, її власний батько, зданий її цим людям? І чи був Дем'ян частиною цього жахливого плану?

«Я йду з вами», – промовила Ілона, її голос був тихим, але твердим. Вона не знала, кому вірити, але відчувала, що мусить діяти. Вона не хотіла більше бути пішаком у чужій грі.

Софія кивнула, її посмішка стала ширшою. «Чудовий вибір, синьйорина. Це полегшить нам усім роботу». Вона жестом показала на двері. «Ходімо».

Дем'ян різко вдихнув, його очі звузилися. «Ілоно, не йди. Це пастка!»

Але Ілона вже зробила крок. Вона пройшла повз Дем'яна, відчуваючи його розпач, його гнів. Коли вона подивилася на Софію, та загадково підморгнула. «Ваш батько надзвичайно вдячний вам за розуміння, синьйорина. Він вже розрахувався з усіма боргами. Тепер він може спокійно насолоджуватися життям… знаючи, що його донька там, де їй місце».

Ілона завмерла. «Розрахувався? Що це означає?»

«Це означає, що ви більше не потрібні йому як заручниця. І він готовий платити за вашу… інтеграцію».

Дем'ян кинувся вперед, але було запізно. Софія віддала знак своїм людям, і вони миттєво оточили Ілону. Перш ніж Дем'ян встиг дотягнутися до неї, двері, що вели до вулиці, розчинилися, і в них з'явилася нова постать. Це був чоловік у дорогому костюмі, з холодними очима і жорстокою посмішкою. Він подивився на Дем'яна, потім на Ілону, і його посмішка стала ширшою.

«Вітаю, Дем'яне», – промовив чоловік, його голос був хриплим і повним загрози. «Нарешті ми зустрілися. Твій час закінчився».