Шрам на серці Еліни

Холодний асфальт обпік щоку Еліни. Голова гуділа, наче вулик, а в роті стояв присмак металу. Очі повільно розплющилися, впускаючи розмиті контури нічного неба, що мерехтіло над містом. Міст Закоханих. Чортовня. Вона знову тут, там, де все закінчилося… чи, радше, почалося це пекло.

Останнє, що вона пам’ятала – Ростислав, його спотворене обличчя, коли він намагався щось сказати, а потім – той автомобіль, світло фар, що засліпило, і крик. Чий крик? Її? Його?

Вона спробувала підвестися, але тіло відмовилося слухатися. Біль прострілював у ногу, немов уламки скла. Поряд щось заворушилося. Страх паралізував її. Це міг бути він, той, хто напав. Або…

«Ти жива», – прошепотів знайомий голос. Голос, від якого ще рік тому її серце співало, а зараз стискалося від болю й люті. Ростислав. Він стояв за кілька кроків, його обличчя було блідим, а на рукаві дорогої сорочки темніла пляма. Кров.

«Ти… ти ж…» – видихнула Еліна, намагаючись сформувати речення. Її язик заплітався. «Нас…»

«Вони напали на нас обох», – спокійно, але напружено відповів він. «Ти бачила їх? Цю жінку…»

«Жінку?» – Еліна згадала розмите зображення. Та, що кинулася на допомогу. Вона була схожа на… на неї саму.

«Так. Вона була схожа на тебе. Дивно, правда?» – Ростислав зробив крок ближче. «Я думав, що це галюцинації. Вона відволікла їх на мить, і я встиг тебе відштовхнути. Але це… це не випадковість. Хтось знав, що ми зустрінемося тут».

Еліна дивилася на нього, намагаючись розібрати брехню чи правду в його очах. Більшість її була затуманена шоком і спалахами спогадів про його зраду. Але ця нова загроза, ця дивна жінка, схожа на неї… це не вписувалося в її картину світу.

«Ти казав, тебе змусили», – прохрипіла вона. «Хто?»

«Це складно», – він зітхнув, його погляд блукав по темних водах унизу. «Вони не зупиняться. І якщо вони думають, що ти – це я…»

Раптом з темряви, що оточувала міст, почулися кроки. Численні, рішучі. Поліція? Чи ті ж нападники?

«Нам треба йти», – Ростислав схопив її за руку. Його дотик був несподівано теплим, майже ніжним, але в ньому відчувалася паніка. «Вони йдуть за мною. А тепер, здається, і за тобою».

Він підняв її, допомагаючи стати на ноги. Біль у нозі посилювався, але адреналін робив свою справу. Вони рушили до виходу з мосту, але попереду, в променях ліхтарів, що мерехтіли, з’явилася постать. Висока, в темному плащі, що приховував обличчя. Вона стояла нерухомо, немов охороняючи вихід.

«Здається, вони не хочуть, щоб ми йшли», – прошепотів Ростислав, його рука міцніше стиснула її. «Це пастка».

Еліна відчула, як холодок пробіг по спині. Вона подивилася на постать, потім на Ростислава. Його очі благали. Але її минуле, його зрада, це дивне двійництво – все це вибухнуло в її голові. Вона не була жертвою. Не цього разу. Вона відштовхнула його руку.

«Ні», – твердо сказала вона, її голос тремтів, але був сповнений рішучості. «Я нікуди не піду з тобою. Але я також не дозволю їм мене вбити».

Вона зробила крок назустріч темній постаті, а Ростислав залишився позаду, його обличчя було виразом шоку та відчаю, коли він побачив, як Еліна самостійно ступає у невідомість.