Ніч без пощади

Смердючий запах пороху все ще висів у повітрі клубу «Оксамит», змішуючись із солодкуватим присмаком крові. Мілана стояла, притиснувшись до холодної стіни, її серце калатало в грудях, наче птах у клітці. Очі Незнайомця в чорному, глибокі й непроникні, були прикуті до неї, ніби він міг прочитати кожен її страх, кожну невпевненість.

«Вони не зупиняться», — промовив він тихим, але впевненим голосом, його погляд ковзнув у бік входу, де стояли новоприбулі чоловіки. Їхні обличчя були суворими, а зброя — нахабно виставленою напоказ. «Вони прийшли за вами, Мілано. Або за тим, що ви можете дати».

Її погляд упав на Дениса, що лежав непритомний біля барної стійки, його бліда шкіра контрастувала з червоною плямою на сорочці. Зрада. Ці слова луною відбивалися в її голові. Хто міг бажати такого? Хто з тих, кого вона знала, хто був поруч із Денисом, міг наважитися на таке?

«Ви не можете залишитися тут», — продовжив Незнайомець, простягаючи їй руку. Його пальці були довгими й елегантними, контрастуючи з грубою реальністю навколо. «Це місце — пастка. Я можу вивести вас. Але ви маєте мені довіряти».

Довіряти? Цьому незнайомцю, який з'явився нізвідки, який врятував її від кулі, але чиї очі обіцяли не лише порятунок, а й щось більше? Щось, що могло поглинути її з головою. Перед нею був вибір: залишитися в цьому смердючому пеклі, де її чекала неминуча смерть, чи піти з цим чоловіком, ризикуючи втратити себе в його невідомих планах.

У цей момент один із новоприбулих чоловіків, високий, з шрамом через все обличчя, підняв руку. Його погляд був спрямований прямо на Мілану. Він щось прошепотів своєму товаришу, і той кивнув, повільно піднімаючи автомат.

«Я не знаю, хто ви», — прошепотіла Мілана, її голос тремтів, але в очах з'явилася нова рішучість. Вона не буде жертвою. Вона не дозволить себе розчавити. Вона зробить вибір.

«Я йду з вами», — сказала вона, дивлячись Незнайомцю прямо в очі. Його губи ледь помітно вигнулися в усмішці. Він простягнув їй руку, і вона, вагаючись секунду, вклала свою долоню в його. У ту ж мить, коли їхні пальці переплелися, пролунав постріл. Не зі сторони новоприбулих. Постріл пролунав з глибини клубу, з боку, де, здавалося, нікого не було.

Мілана відчула різкий біль у плечі. Вона озирнулася, її очі розширилися від шоку. На дверях, що вели до підсобних приміщень, стояв Марко. Той самий Марко, якого Незнайомець зупинив раніше. У його руці був пістолет, і він дивився не на неї, а на Незнайомця, його обличчя сповнене ненависті.

«Ти думав, я дозволю тобі забрати її, собако?» — прохрипів Марко, його голос був сповнений люті. «Ця жінка — моя. А ти… ти просто ще одна перешкода».

Незнайомець міцніше стиснув її руку. «Схоже, у нас більше проблем, ніж я думав», — промовив він, його тон став холодним, як сталь. Він обернувся до Марка, але його увага була прикута до чогось іншого. Його погляд зупинився на руці Марка. Його погляд зупинився на пістолеті. І тоді Мілана побачила це. На руків'ї пістолета був вигравіруваний той самий символ, що й на обручці Дениса. Символ «Дніпровської Імперії».

«Марко… ти?» — прошепотіла Мілана, її рана почала пульсувати.