Заборонений аромат бузку

Залізний погляд пана Завадського впився в Ярему, слова, мов крижані стріли, впивалися в його душу. "Зрада, Яремо! Ти зраджуєш нашу родину, свої обіцянки!" – голос його тремтів від люті, але в очах читалася давня, нездоланна скорбота.

Емілія стояла, мов укопана, серце калатало в грудях. Вона бачила, як стиснув щелепи Ярема, як намагався зберегти самовладання, але його пальці нервово стискали край столу. "Батьку, це непорозуміння," – почав він, але Завадський перебив його різким жестом.

"Непорозуміння? Це коли ти, мій син, мій спадкоємець, впадаєш в обійми дівчини, яка живе під моїм дахом, дівчини, яку я обіцяв іншому? Дівчини, що носить медальйон, який нагадує мені про мої помилки?" – він кинув останнє слово, ніби воно було отрутою. Його погляд перекинувся на медальйон, що все ще лежав на столі, його бронзова поверхня відбивала тьмяне світло лампи.

Емілія не могла відвести очей від обличчя Завадського. У його очах, крім гніву, вона бачила щось інше – відчай, біль, який здавався глибшим, ніж просто обурення батька. Вона обережно простягнула руку і торкнулася медальйона. Прикраса була теплою, наче випромінювала примарне тепло минулого. "Цей медальйон... мій батько, він..." – почала вона, але Завадський різко обернувся до неї.

"Твоя мати, Еміліє, мала свої таємниці. Таємниці, які можуть зруйнувати не тільки тебе, але й нас усіх," – промовив він тихо, але його слова звучали загрозливо. Він підійшов до столу, підняв медальйон і стиснув його в кулаці. "Ця історія ще не закінчена. І вона закінчиться так, як я вирішу." Він кинув погляд на Ярему, потім знову на Емілію. "Ярема, ти підеш зі мною. Ми поговоримо про твої обов'язки. Еміліє, ти залишаєшся тут. Поки що." Він поклав медальйон на місце і, не чекаючи відповіді, вийшов з кабінету, залишивши за собою густий тягар невимовлених слів та тривоги.

Ярема повільно повернувся до Емілії. Його обличчя було блідим, але в очах спалахнув вогник рішучості. "Еміліє, він не зламає нас. Я не дозволю. Ми повинні поговорити. Поговорити про все. Про нього, про цей медальйон, про нас." Він простягнув до неї руку, але не торкнувся, його пальці завмерли в повітрі, наче боячись обпектися. "Я мушу знати, що ховається в цьому медальйоні. І хто такий Стефан."

Раптом з коридору почувся звук кроків. Поспішних, важких. Це була служниця, її обличчя було перелякане. "Пане Яремо! Пані Еміліє! Пан Завадський... він..." – її голос затремтів. "Його знайшли в саду... Він не дихає!"

Емілія скрикнула, а Ярема кинувся до дверей, але було вже занадто пізно. Завадський, їхній опікун, їхній гнівний батько, їхня спільна перешкода, виявився мертвим.